Лоґопеj :: Втрачені роздуми

Коли починав за собою свідомо записувати спостереження, роздуми, міркування, висновки (https://olehlevchenkothinks.blogspot.com/), очікував, що вони будуть повторюватися, а виявились, що кожного разу мої думки є іншими. Як прикро зараз усвідомлювати, що раніше я помилявся і не робив будь-яких записів, а ті ментальні мінливості залишились втраченими. Аби втішити себе, узагальнюючи, пропускаю, що мій внутрішній світ залишається цілісним, а будь-які роздуми навколо нього залежать від контексту мого буття в тій чи іншій ситуації.

15.11.22.

Лоґопеj :: Знайомство з польською мовою та її вивчення

(Власний досвід з алюзіями про родинні історії)

Вперше почув польську мову на початку 2000-х, коли ходив на засідання літературного клубу, який очолював за сумісництвом голова Спілки поляків на Житомирщині Валентин Грабовський (1937-2004). Пару разів він приносив польські тексти: одного засідання - літературний, другого - історичний (про Житомир), про які розповідав і перекладав нон-стоп, цитуючи цікаві уривки. Іншим разом я навіть був на презентації, (можливо, на ювілейному дні від заснування Спілки), організованій безпосередньо поляками, на якій розповідалось про їх історичне минуле на Поліссі та нові здобутки від початку Незалежності до перших років 2000-х. Там я вперше почув польську мову від їх носіїв, з якої міг зрозуміти лише поодинокі слова.

На шостий рік, спочатку осідаючи в праці, нині з родиною в Польщі (2017-2022), нарапт згадав польську родину, яка приїжджала десь у двотисячні в Україну. Доля познайомила нас (мене, дружину і першу нашу дитину) з тими поляками на родинних реколекціях, організованих місцевим костелом. Моя участь у тому була певною мірою символічна, адже не мав надзвичайних поривань до незнайомих і незрозумілих обрядів, більше прагнув підтримати дружину. При першій зустрічі з тією польською родиною в нашій розмові були звичні теми знайомства, інтерпретації українських імен на польський лад, професійних зацікавлень, духовних потреб для родин, інтересу майбутнього покоління до релігії та звісно ж, вивчення мови. Вже тоді, виключно для себе, проявляв інтерес до прослуховування польських аудіокниг, можливости взрозумілого читання польських текстів, правильної вимови, що реально давалося нелегко. Спеціально купив самовчитель з польської, аби свідомо керуватися у навчанні. Коли для них озвучив своє прагнення освоїти польську, мене поразила їхня миттєва відповідь: "Навіщо? - що мене неймовірно здивувало. - Краще вчити англійську, для неї можна знайти більш широке застосування!". Отако!.. А нині, послуговуючись польською на достатньому рівні, виявилось, що тієї миті, своїм інтересом до неї (головне, перед ким!), я навіть не похвалився, не зробив комплімент, а виставив себе якимось диваком чи то простаком, навіть і не знаю...

Другий раз доля звела мене зі згаданою родиною десь через рік, уже в Польщі. Тоді я поїхав сам (без родини: дружина залишилась вдома з дитиною) із частково паломницькою громадою на три дні у період Великодніх свят. Як виявилось, ця родина мала бути для місцевого костелу (в Житомирі) певною мірою місіонерським взірцем стосунків із Богом. Отже, якогось дня нами вони там заопікувалися. Та трапилось так, що "християнською любов'ю" не обмежилися, а довелось ділитися нею навіть на фінансовому рівні. А трапилось для багатьох непередбачуване, але логічне, абсурдне та жорстоке для тих, хто вперше опинився у Польщі, нехай і на пару днів. Не всі гроші, зібрані ще в Україні на поїздку, передбачали можливі витрати. Житло забезпечувала громада костелу, якесь просте харчування також, а от винятки... виявилось так, як ніхто про них і не подумав. Провівши цілий день на богослужіннях на "Jasnej górze" ("Ясній горі") у м. Ченстохова, десь у другій половині дня нас усіх розморило спрагою та врешті-решт голодом, адже сонце того дня було якесь нещадне. Що ж робити? Виявилось так, що перед поїздкою до Польщі ніхто не розміняв національну валюту на злоті, всі мали на руках лише гривні. Обмінників, по наївности, так чисельно, як в Україні, не траплялось, отже, вирішили звернутись за допомогою до згаданих "опікунів". Вони ж не відмовили... О, яка "пішла жара": на тарілки накладались картопля, котлетка, салатики, чай і до чаю... Порція неймовірно чудова! Людей з усього нашого числа було мало не з автобус. Можна лише уявити яку суму могли скласти всі ті страви. (До слова: курс гривні до польського злотого так ніхто толком і не знав). Замовили всім! Велика подяка!!! Замовили і собі. Сіли їсти... Яким же було моє здивування, що собі вони замовили лише борщ. Аби було ясніше для українців: польський борщ - це далеко не той, що ми їмо. Це моцно-червона бурякова юшка, плюс трохи томату з приправами та кількома поодинокими картоплинами. Явно, що це був не просто піст, а чергове заощадження на суттєвій затраті на наше пройдисвітство. Оперативно порадившись, вирішили по-християнськи відшкодувати завдані збитки. Зібрали визначену суму в гривнях і з подяками та вибаченнями попросили їх самостійно обміняти в Польщі на злоті. Дивлячись на них із вікна автобуса зрозумів, що тієї миті вони пережили другий шок, глибину якого мені [чи] довелось збагнути по-своєму...

Згадуючи ту триденну поїздку, варто зауважити, що тоді познайомився з одним із наступників культурного життя поляків на Поліссі по смерті Валентина Грабовського - Вікторією Лясковською-Щур. Тоді вона уклала та впорядкувала книгу про свого попередника. Однією з її цілей у тій поїздці була потреба у вичитці тексту тієї книги носієм польської мови. Тоді розговорились за труднощі ведення на Житомирщині польською мовою освітніх програм (мова йшла про дошкільну освіту), ведання радіопередач, випуску подібних видань абощо. Усьому причиною був кваліфікаційний рівень володіння нею. Носії могли читати, слухати, перекладати, але не навчати та декламувати на рівні носія тієї мови, який, наприклад, як взірець, виріс у виключно мономовному середовищі. Тоді ж і виникала в Спілці потреба в якісних мовниках і редакторах перекладів із української на польську. Так, тоді мене вже дивували українці, які вільно розуміли та могли "на ходу" перекладати та спілкуватися незнайомою мовою. Серед них були служителі костелу, звичайні прихожани, які починали їздити до Польщі на заробітки, переважно на полуницю та іншу ягоду. Із таких простих людей пригадується жіночка, ще з першої історії (про реколекції), яка перекладала нон-стоп довгу сімейну історію згаданої польської родини про служіння Богу та потребам костелу, і цим вмінням мене здивувала.

Коли вже знаєш польську мову, вона видається вже нескладною. На перший позір - незвична. Напочатку начебто здогадуєшся, але щонове слово - сумніваєшся в почутому. Поки не збагнеш відмінні закономірности між польською та українською, труднощі виникатимуть тривалий час. Нині я спілкуюсь польською на достатньому рівні, так, що можу судити за рівень володіння мовою іншими. Знаю людей, які працюють в Польщі більше часу ніж я, але мову так і не вивчили. Чомусь, переважною більшістю таких людей є носії російської мови, хоча й з України. Найбільшим каменем в освоєнні польської - є відмінна фонетика. Хоча польська мова належить до однієї з найважчих мов світу, українці, у порівнянні з носіями інших неслов'янських мов, її освоюють швидко.

Знову й знову, повертаючись у недалеке минуле, окремо хочеться згадати Галину Адамівну Кавун - журналістку, поетку, ініціатора добрих починань, яку не тільки я, але й більшість з представників Мистецької ґільдії "Неабищо" називали образно мамою або маґільдою (мамою ґільдії). Вона знала польську мову, читала, робила переклади, але чомусь я ніколи її від неї не чув. Мала цікаві польські видання, на яких можна було б повчитися журналістиці. На різні свята любила дарувати книги зі своєї бібліотеки. Якось мені подарувала книгу польською мовою, яка по суті і стала першою на якій вчився нею читати.

Цікавий факт із "сімейних історій". Коли мій дід по батькові повернувся після ІІ Світової війни з Німеччини, до якої був примусово вивезений на трудові роботи, видно, привіз у родину певні польські слова, адже мав нагоду спілкуватися й з поляками. Коли дід помер, я був ще малим, щоб судити про мову та слова, які уживаються та якого походження. (Тоді я не розумів відмінностей між українською та російською). Уже в мого батька чомусь пригадувалось одне слово, яке вживав дід до баби, коли насипала миску борщу: "старчи-старчи". Так само могла уживатись фраза: "бардзо добже", поліський прислів: "що забардзо - то не добре!". На тому моє знайомство з польською в дитинстві та юності було вичерпним. Десь на початку ти же 2000-х, перебуваючи у Львові, відвідував театр, до якого завітали поляки (жіночки пенсійного віку). Так трапилось, що опинилися з ними в одній лоджії. Як приємно було їм від мене почути: "бардзо добже"! І... це все, що міг сказати.

Друга сімейна історія від моїх батьків була пов'язана з іншою польською родиною, яка приїжджала десь у 70-ті до нас у гості. Тоді, як казав мій батько, мене "ще не було в проєкті". Починалась вона з його листування з полькою ще від часів школи. (Як зрозумів, радянська влада заохочувала подібні контакти між країнами соціалістичного табору, не з останньою метою популяризації російської мови та радянської культури). Минуло більш ніж з п'яток рочків: як тут одружився батько, а там вийшла заміж згадана полька, - вирішили познайомитися родинами ближче. Як зрозумів: більшим ініціатором була польська сторона, адже пропаганда представляла життя в радянському союзі в барвистих фарбах. Відвідини України, зокрема Житомира, їм сподобалися. Відзначили щедрість накривання столів та, на їхню думку, близькість польської мови до української аніж російської. Спілкувались рідною мовою з нашим сусідом (за дві хати, через дорогу), який працював у костелі скарбовим. Під час зустрічі з іншими спілкувались російською. На згадку залишили батькам кишеньковий польсько-російський словник, який на перших моїх порах читання першої польської книги, більш ніж по тридцяти роках від їхнього приїзду, допомогав у розумінні малознайомих слів.

Коли у 2017 році приїхав на працю до Польщі, більшою мірою розумів польську за умови, якщо співрозмовник "не жував" слова, таке трапляється і з носіями української. Міг сформулювати короткі речення, мав певний словниковий запас, але над правильністю кожного слова треба було трохи подумати (пригадати), артикуляційно правильно вимовити. Від самого початку прагнув спілкуватися правдоподібно, як носії мови. Так, як більшою мірою відмінність між нашими мовами полягає у фонетиці, колеги по праці цим не заморочувалися, а говорили так, як вважали за потрібне. В результаті у них виходив польський варіант української мови, отже, іносуржик, а в мене, хоча й з труднощами, але по-літературному.
Українці, які їхали до праці в Польщу, а тепер уже й вимушені переселенці, практично опиняються на таких місцях роботи, де спілкуються зі співвітчизниками українською або російською. Це пов'язано зі специфікою надання роботи агентствами з праці, які являються посередниками між роботодавцем і працівником. Громадянин Польщі безпосередньо звертається до роботодавця, для громадян інших держав має бути аргументоване перебування у країні, наприклад: прив'язка до роботодавця. Отже, не на всіх роботах працевлаштованні рівнозначно як українці, так і поляки, аби перші мали змогу вчитися у других польської. У моєму випадку тривалий час було саме так. Перші роки у Польщі я вчився живої мови, слухаючи інформаційне радіо, читаючи книжки, по можливості балакаючи з випадковими поляками: з керівництвом на роботі, господарями дому, з продавцями, проїжджими на автобусній зупинці. У 2021 році, більш як на пів року опинився у виключному товаристві поляків, із якими мав можливість спілкуватися увесь робочий час.

Описані історії про знайомство та вивчення мною польської мови розповідають: наскільки випадкові речі в нашому житті є не випадковими, якщо до поставленої мети ставитися цілеспрямовано. Можливо, більшою мірою це залежить від мого філологічного інтересу до інтуїтивного прислухання до інших слов'янських мов. Таким чином за родом діяльности мав дрібні нагоди поспілкуватися з чехом, словаками, словеном, боснійцями, болгаркою. Мене цікавлять неповторні відмінності та закономірності, фонетичні звучання і краса кожної мови. Я розумію, що працюючи більш фізично, в мені залишається жити філолог за освітою, педагог, який навчає самого себе. Таким чином, дивлячись на себе зі сторони, вкотре розумію, кую не лише мову, але й майбутню долю.

14.04.22, 04.10.22

Лоґопеј :: Базар і його обличчя

Пам'ятаю, як малим у радянські часи доводилось ходити з матір'ю на базар.
Одного разу вистояли в незнайомому магазині чергу, щоб купити родзинки. Було два вибори: з кісточкою і без неї. Мати чомусь вибрала з кісточкою. Вдома, коли їв ті родзинки в якійсь свіжозготовленій булочці, безперервно випльовував ті кісточки, що видавалися мало не в пів розміру однієї родзинки. У такі моменти мене відвідували дві думки: краще б мати купила родзинки без кісточок, або ж ці булочки були без родзинок.

Іншим разом мати купила якісь мало не екзотичні на той час фрукти: персики, можливо, ранні абрикоси. Запропонувала їх скоштувати прямо на базарі. Я не відмовився. Запам'яталося, як колами обходили великий, як на мене малого, міський базар і шукали воду, аби помити фрукти. Знайшли якийсь дивний краник, з якого багато хто підбирав її для технічних потреб. Помили, поїли. Більше на вулиці нічого так дивно не споживали.

Найбільше здивувало у критому м'ясному павільйоні наявність другого поверху, на якому продавали... ні не овочі та фрукти, а уживані речі, традиційною на той час мовою: там був комісійний магазин. Можна лише уявити: літо, відповідні запахи свіжого м'яса, що піднімаються під склепіння павільйону, до якого піднімаємось бетонованими сходинками, а там магазин, в якому стоять старомодні чоботи з грубим каблуком, який, як виявилось, нікого не цікавить, лише мене, як уперше зобачена диковинка, адже наступного разу стояли, якщо не такі ж, то такі ж самі, самотні, вульгарні й дивні, як на мене, водночас.

Базар - це таке місце, де можна зустріти багато знайомих. У моєму випадку, будучи дитиною, знайомих зустрічала мати і, таке складалось враження, це було найкращою нагодою для всіляких довгих розмов. Згадую цей давній стан знудження, коли і зараз бачу на вулиці якусь дитину, яка крутиться біля одного з батьків і від нудоти не знає куди подітися. Образ сповнює різноцентричні бажання: дорослий тримає дитину за руку, аби не втекла, дитина з часом тягне за ту ж руку, щоб врешті припинити нецікаву для неї розмову дорослих.

Так склалося, що в дорослому віці, за родом діяльности раз у тиждень відвідував той самий базар. По факту і раніше доводилось туди ходити на поодинокі закупи. Він справді є великим, що з першого візиту в ньому можна й заблукати та вийти на іншу вулицю. М'ясний павільйон залишився без змін, навіть гранітні столи, таке враження, не підлягали з часом будь-якій заміні. Отже, щоб не вдаватися в подробиці, це той самий світ, в якому правлять попит і пропозиція. Так, асортимент товарів збільшився врази, а традиції вибору, спекуляції, махлювання на якости товару, його ціні та вибору не змінилися взагалі. Одного разу купував з дружиною, яка була вагітною, якісь фрукти, може, диню. Позірно оцінював, чи продавчиня не махлює на вагах. Зваживши і порахувавши вартість, її озвучила. Тієї миті щось прокоментував, проявивши підозрілість. На що продавчиня наче з кілочка відповіла: вас би обдурила, якби ви були самі, а вашу вагітну дружину - ні! 

У ті ж часи, коли по роду діяльности мав дотичність до базару, шукав якесь розв'язання проблеми. Одна жіночка навела цікаву тезу, яка осіла доволі показово у моїй пам'яті: "За спитати, в очі не плюють". Отже, геть сумніви в сторону!

Взагалі до будь-якої форми базару я не маю симпатій. Навіть супермаркети, що на свята перетворюються в згромадження мисливців за своєю здобиччю, створюючи натовп і ажіотаж, у мене викликають відразу. Дивно описувати теми, до яких не маєш особливого захоплення, лише спрацьовує інтерес до аналізу давнього, майже призабутого досвіду.

Якось, спілкуючись з власницею і в той же час продавчинею (форма малого ФОП), завів мову за крадіжки на базарі. Вона ж звернула увагу на чоловіків, що кладуть свої гаманці в задню кишеню. Скільки вже в історії не було чужих прикладів, як саме з тієї кишені уміло виймають злодії гаманці, так і до сих пір чужий досвід нічому не навчає. (Згадується моя давня теза, що людина не може навчитися лише на чужому досвіді, вона мусить мати свій досвід "пальців у розетку"). Зауважила, як щодня бачить одних і тих самих крадіїв і різноманітних чоловіків з гаманцями на дупі, яких уміло позбуваються в такому дохідному місці. Пропонувала постояти один день біля неї і на власні очі побачити злочинців та їхніх жертв. Ясно, що в мене не було стільки часу, аби моя цікавість перемогла бажання відпрацювати свій робочий день.

Підозрілих людей я побачив у Варшаві, коли з колегою повертався до України і мали в запасі з кілька годин часу протинятися поміж людьми, позазирати в магазинчики. Якоїсь миті колега звернув мою увагу на чоловіка в капелюсі, який час від часу підходить до місця збереження багажу і на певній відстані стоїть незрушно і дивиться на чергу. Поспостерігавши уважніше, примітили, що простоявши так з п'ятнадцять-двадцять хвилин, його замінює інший. Ми так і подумали: достатньо малою групою вистояти день і витягти в когось гаманця, щоб витрати такого простоювання вже були "відшкодовані". Дивно, але охорона вокзалу таких людей просто не помічала.

У якомусь двотисячному році випускники одинадцятого класу, в якому я навчався до дев'ятого, вирішили організувати ювілейну зустріч однокласників. Тоді реально здавався доволі відчутним розрив у часі для спільних розмов, тому піти було певною мірою цікаво, хоча й дивно: що ж нас нині об'єднує? Організатором виступили однокласник, який зайнявся приготуванням місця події, та однокласниця, яка сіла на запрошення по телефону. Цікавим виявився той факт, що однокласник замовив ресторацію у сина директора базару, не знаючи про це, а ще більшим здивуванням для нього стало те, що цей директор, який уже готувався відійти від справ, вирішив прийти до нас, аби цілий вечір обслужувати наш стіл. Той самий однокласник перед всіма висловив найтеплішу думку про цю людину. Йому навіть було незручно сидіти, коли ця людина заходила до нас із наїдками. Він вставав аби допомогти, а той директор просив його цього не робити. Комусь видається, що всі, хто причетний до базару, бариги, а з його досвіду, це людина, в якої він навчився всього найкращого, що можна було отримати в свій час.

У тих же роках гостював разом із дружиною в її знайомої в Чернівцях. Спільним інтересом була конференція присвячена Ользі Кобилянській. Отже, відвідували музеї, навіть знайомились з архівом. Тоді ж я познайомився з її чоловіком. Розповів мені доволі свіжу історію, яка трапилась з ним того ж року і мала завершення на днях, перед нашою зустріччю. Якось, будучи у відрядженні, сидів на вокзалі в залі очікування біля випадкового чоловіка, який, як виявилось чимось був сильно перейнятий. Особисто до нього не мав жодної справи. Раптом вирішив поцікавитися його проблемою. Як виявилось, це був грузин, який перед від'їздом до себе додому загубив гаманець і квиток, отже, залишився без грошей, знайомих і можливости відбути спокійно додому. Перейнявся його проблемою і від щирого серця дав належну суму, аби він зміг дістатися Грузії. (У нашій розмові про цифри не йшла мова, але можна лишень уявити, що сума мала бути відчутною). Грузин пообіцяв, що не залишиться в боргу. Узяв усі контактні данні рятівника і поїхав. Яким же було здивування, коли отримав телефонний дзвінок із Грузії з привітом: "До тебе їде фура мандаринів" - і не просто будь-яких, а найсолодших у Грузії. Як викладач університету не знав, що з цим робити, звернувся до керівництва місцевого ринку, де того ж дня знайшов дилера, який готовий був прийняти і викупити усю партію фруктів. От, що значить: добра воля і велика вдячність!