Лоґопеj :: "Караюсь, мучуся... але не каюсь!.." (автобіографічне есе)

Я почав говорити пізно - приблизно в чотири роки. Мати перед моїм народженням працювала вчителькою в школі для дітей з вадами слуху та мови. Будучи все життя людиною, що легко піддавалася навіюванню та підозрам, десь свій досвід у вигляді побоювань почала проєктувати на мене, навіть водила мене на обстеження: чи справді реагую на звуки та буду щось говорити? Лікарі заспокоювали, що дитина розвивається в природний для неї спосіб, лише з затримкою в мовленні. Свій досвід з першою дитиною (моєю сестрою) якось не відповідав її очікуванням. 

Насправді я не тому пізно почав говорити, це зрозумів у дорослому житті, а тому, що перш ніж сказати, обов'язково маю подумати. Навіть не завжди можу застосувати влучно гумор, коли це має бути смішно. Тому, по певній паузі, мовчки собі усміхаюсь, навіть незалежно від сміху інших. Врешті ідею залишаю собі... або на потім, при іншій ліпшій нагоді чи ніколи. Для вчителів, які вимагали швидкої рекції, адже так оцінювалися знання, я дещо виглядав аутсайдером: завжди знаходились спритніші за мене, хоча були на тому ж рівні підготовки до уроку, що і я. Простіші теми опрацьовувались одразу, а таким, як я, залишались складніші та найважчі. Тому з часом спостеріг за собою здібності більше думати не лише "перед", а й "опісля", коли всі з радістю готові були забути те, що вивчили. 

Знаю й такий період у житті, де сипав гумором так, що дехто сказав би "без гальм", настільки "гостро", що ненароком міг образити інших. Отож, згодом вирішив, що кращий досвід, це досвід із дитинства: "мовчання цінніше золота", а про щось думати наодинці - "нікого не обходить". 

Іноді дозволяю собі бути відкритим у гуморі перед дружиною, але з роками це стає все складніше: багато спільного досвіду, що виникає, обов'язково творить певну "прив'язку". Тому стається так, що для мене наївна репліка в її очах набуває критичного забарвлення. Чи фраза, чи думка чомусь обов'язково мають нагадати їй мого "папіка", якісь розмови на тему - "маміка"... і часто все якось не так: "Що це тим хочеш мені сказати?" І одразу починається така інтерпретація сказаного, що сам дивуюсь "творчій" фантазії: як то "налазитиме мені на вуха"?

Так от, колись батько жартував (треба лише розуміти такі жарти), що "найкраща дружина - це німа дружина" і що "в німих сім'ях краща статистика тривалости життя". Так, це добра тема для будь-якого гумору навіть для великої сцени в стилю "шоу коміків", що вже казати про вдячну авдиторію...

І вкотре я повертаюсь до себе з найменшого дитинства: краще не поспішати говорити! Що з того, що мій гумор буде не лише до місця, але взагалі не озвучений і для декого бажано не знаний, а для "вічности" - забутий. Може, десь ще жеврітиме ідея. Хто знає, чого більше - слів, які ми вимовили, чи тих, що так і залишилися думками?