Коли я ще невміло читав і, взагалі, не вмів писати, лише знав літери і пробував їх складати до купи, якось випала нагода прогулятися з батьком до такого місця, де було з десяток друкарських машинок, аби він міг по-роботі щось набрати. Аби нині розуміти складність будь-якого набору в радянські часи, треба знати, що всі друкарські засоби були на спецобліку, і хто-небудь не міг мати доступ до них. Для того існували окремі установи й слідкувалось за тим, хто і що за ними друкує. Якщо виникала якась заборонена література або листівка, можна було виявити, де її виготовили, адже кожен подібний апарат має, так би мовити, власний почерк. Поки батько набирав щось своє, я також сів за одну із таких машинок, що гарно були виставлені вряд. Пробував знаходити букви і уявно їх набирати, однозначно щось конкретне, аж якоїсь миті не знайшов на клавішах бажаної. Навіть розчарувався у власних пошуках. Заявив батькові, що тієї букви взагалі не існує. Батько заперечив: такого не може бути! І по завершенні своєї роботи, довів міні протилежне.
Привчання мене до процесу читання книг, від самого початку давалося тяжко. Я нудився, книги мене обтяжували й не цікавили. Легше було побавитися на вулиці або ж увімкнути телевізор і переглянути мультфільм аніж кропіти над текстом. У першому класі я відчув, як почав ліпше і швидше читати. Пам'ятаю цей часовий злам, коли себе міг оцінити з кращої сторони. У другому чи третьому класі не зміг пройти іспит з читання на швидкість і тому мене зобов'язали доучитися за певний літній місяць і здати норматив поновно. У іншому випадку: міг би залишитися на другий рік навчання в тому ж класі (практика радянських часів). На перескладання прийшов із батьком, прочитав текст "із натяжечкою", після чого дали річний табель: дозвіл на навчання в наступному класі. Тоді так і писалося в табелі: переведений у такий-то клас.
Улюбленим хобі в батька було виготовлення фотографій. Мене чарувала магія їхньої з'яви - оприявнення на білому папері чорно-білих кольорів. Пізніше були експерименти з кольоровою фотографією. Батько знімував як на фотоапарат, так і на кінокамеру. Його більше цікавила не лише візуалізація, а збереження пам'яті, постійний інтерес, який можна було проявити в гостях. Про когось розповісти, спільно згадати про приємно проведені свята. Мене ж більше цікавила технічна сторона і образність самих світлин. Й донині не можу оцінити з позитивної сторони кадри з застіль, коли останній потопає в яствах, а гості те все їдять і їдять... Видно, що не сите дитинство моїх батьків сформувало усталений образ про щасливе життя, коли "все є", і нехай це буде лише на свята і на світлинах. Цінності формуються з роками.
Запам'яталось батькове сорокаріччя (тоді мені було 10 років): на столах, як на ті часи, було все, що міг собі дозволити середньостатистичний громадянин в останні роки життя радянської дійсності. Для дітей був заготовлений окремий стіл. Серед напоїв, окрім традиційного "Сітро" і "Буратіно", були Pepsi, Fanta, Spray. У ті часи для нас це було "круто"! Наскільки мене розчарувала поведінка на рік-два молодших однолітків, що позитивне враження від підготовки і проведення свята стало під кінець спіцифічно перекресленим. Вони потай проявили до згаданих напоїв експеримент: поперезмішували один з одним, аби, як видно, досягти нових смаків. Варто уявити, коли несподівано для себе виявляєш у пляшках незрозумілу бовтанку, а на їхніх обличчях специфічну посмішку. Того ж вечора у батька було щось подібне, як в тих газованих пляшках: таким "втомленим" я його ніколи ще не бачив, як і донині.
