Приміщення, де ми відпочивали, на мою дитячу уяву було схоже на актову залу: висока стеля, паралельні вікна кімнати суттєво віддалені одне від одного. Виховательки робили безліч незрозумілої для нас роботи, яка більше складалась за догляданням за спокоєм і порядком: що-небудь, аби було тихо! Почергово, кожного дня виходила одна з двух виховательок. Одна мені подобалась, за лагідний характер, інша - ні! Була старшою, суворою і чомусь відчувалось, що нас не любила. Кожного дня я міркував собі: який же це поганий день - сьогодні зла вихователька, а наступного дня міркував про день завтрашній: знову буде зла вихователька. Багато в яких справах вони виконували роль ерзацбатьків, тому особливих обтяжень у виконанні певних завдань не виникало, окрім одного: заправляння подушок у наволочки. Яка це була мука! - руки не могли правильно схопити в подушки то один край, то другий і їх всторомити у кути наволочки. Отже, у мене нічого не виходило! Приходила добра няня і все чинила легким робом. Цікавою частиною цього спогаду є викладання всіх подушок та матраців на дворі садочка, прямо перед нашими вікнами, аби прогрілися на сонці.
У мене була невелика парасоля, яскрава, схоже, здобута від старшої сестри. Вона мала яскраві рябенькі кольори і, загалом, дуже мені пасувала і я її любив. Якогось дощового дня виніс я її в альтанку, що розташовувалась на території садочка і, видно, там її забув. Згадали про неї наступного ранку, коли знову збирався в "заклад по догляду за дитячим спокоєм". Скільки батько не перепитував у виховательок за ту парасолю, її так і не знайшли. Та й це не дивно: двір нашого садочка завжди був прохідним та час від часу сталим для непевних чоловіків, загадкових жінок, що підкидали котенят та простих людей, що зрізали дорогу до тролейбусної зупинки.
Як не кажи, а в садочку більше перейняті не духовним розвитком (виявленням, а не насадженням, певних здібностей), а фізіологічним вихованням. Таке враження, що достатньою вершиною наших умінь була гігієна. Цієї миті згадуються процедури із милом, задля зіскопу на глисти; безліч сірникових коробочок, що зносилися час від часу задля пристальних досліджень під мікроскопом (ми навіть стали свідками того вивчення); дівчина, якій не йнялося вставати посеред обіднього сну і оголювати спідній одяг, викликаючи тим певний інтерес і шум, на який приходила вихователька або няня, аби вкотре заспокоїти і поставити всім у приклад єдиного хлопця, що завжди засинав "на льоту". Хлопчачі випади із загорнутими трусами таким чином, що прозирали геніталії, викликали тихий сміх з боку тих же виховательок.
Ніщо так гарно не оживлює наші спогади, як фотографії з новорічних свят. У мене склалось враження, що в садочку я щоразу був зайчиком, можливо, раз ведмедиком, але зайчик - то все! І це не випадково. Просто з усіх варіантів підготовки дитини до свята, найлегше давалась ідея саме із зайчиком, зокрема створенням його образу. Найпростіше було вирізати з паперу вуха, проклеїти, посипати блискітками, одягнути білу сорочку, відповідгого хвостика і тіп-топ!
Окрім новорічних свят, обов'язковими були 23 лютого та 8 березня. Пригадується саме підготовка до "чоловічого дня", де вихователі вчили нас (хлопців) пророблювати ряд танцювальних рухів, що називали "гребінець" або ж "ножиці", де всі проходять один біля одного так, наче складаються пальці. Всі репетиції я виконував все, як треба, а на початку самого виступу, у день свята, запротестував і не вийшов на сцену. Не до кінця розумію, чи то від образу присутнього на святі ветерана (діда одного з хлопців), обвішаного орденами та медалями, чи то від того, що не міг поглядом знайти серед глядачів своїх батьків, я запанікував, виникло враження, що забув усі необхідні рухи, й не пішов робити те, що вимагалось від мене. Для кого? Для чого? Повідомили: свято! Сказали: треба! А чи хочу?.. У відповідь: докірливий погляд. Єдиною приємністю були подарунки від солдатів, які приходили до нас і роздавали "зіркову" наформну "біжутерію".
На якомусь етапі фізичного і розумового дозрівання, у нас почав проявлятися пошук "кращих" і "гірших" за зовнішніми ознаками. Хлопець, який завжди міг розсмішити кого завгодно, мав на підборідді родимку, отже, як я тоді судив: її наявність надає йому цих умінь, у іншого вічно з'являлись зелені соплі, які він не відчував, отже, для мене й інших він був "гіршим". Ми починали легко судити про інших, ми так і не вміли грамотно судити про себе. У кожного свої таланти, але всіх "чесали" під одну "гребінку", й ніхто не хотів бути "вибитим зубом", яким випало мені бути, не вийшовши з усіма на сцену.
Чомусь запам'ятався мені той самий хлопець, із яким я в подальшому вчився в школі, а народилися разом ув одній палаті. (див.: "Лоґопей :: Народження Лоґоса"). Він співав ті ж мелодії, які були популярними у нас вдома: це пісні з концертної програми "Сан-Ремо", "ABBA", "Moden Taking", "Neoton Familia", Андріано Челентано, Тото Кутуньо тощо. Наспівуючи собі під ніс мелодію, розповідав, як лікував свою ранку не подорожником, а піском.
Найбільше мене дивувало у фізіологічному процесі виховання дітей, так це випадкові ранки, коли одразу при вході в приміщення садочка стояла медсестра і при батькові чи матері перевіряли обрізаність нігтів, чистоту рук, постриженість і наявність вошей. Якщо нігті, на думку медсестри, виявлялись задовгими, вона одразу обрізала їх, як для дитини - не люблячим чином. Протягом цього процесу доводилось чути виправдання батьків: не встигли! Але ж: який "вишуканий" психологічний метод, коли тебе обличчям пхають у власну дитину: подивись, твій недогляд! Нехай дитина потерпить... Поболить і перестане! "Я ж їй не мама?" І все одними ножицями!!!
Перебування в садочку пов'язане із приємними моментами відпочинку на сонці. Ми тоді вивчали природу: якусь рослинку, гусінь, метелика, жучка: бедрика, пожарника. Тоді ми їх ловили у сірникові коробки, їх було замало, але крізь них цікаво було слухати, як вони там ворухаються, перебираючи по стінках ніжками. Ці красиві образи переплітались із алкоголіками, які знаходили затінений закамарок між нашою огорожею і складом по прийому тари, якраз навпроти тієї галявини, де ми грались. Хтось з хлопців висловив пропозицію закидати їх камінням, навіть кинув один із них і в когось влучив, так, що прийшлось тому чоловікові провести для виховательки "виховну годину", щодо правильного виховання дітей.
Перед школою ми починали вчити абетку, пробували читати. Нині той рік, який ми колись проводили в садочку в формі гри, сучасні діти вчаться висиджувати за партою. Серед усіх нас був хлопець, який показував феноменальні здібності: легко розгадував загадки, давав чіткі відповіді на дитячі головоломки, умів більш-менш вільно читати, що дозволяло вихователям залишити його з книгою, для читання нам вголос. Стрибок у його розвитку виявився для нас якось раптово. Секрет крився у невідомій нам дитячій енциклопедії, яку йому купили батьки, і яку дійсно було цікаво йому читати та вивчати. Що цікаво, були діти, які з садочка потрапили в той же клас, що і я. Серед усіх них і був цей хлопець. Навчаючись у школі, він уже не виявляв таких феноменальних здібностей у випередженні інших по інтелектуальному розвитку - вчився, як і більшість, в середньому на чотири. Але сам факт вдалої у навчанні книги, вказує, наскільки це може змінити людину в очах інших і, власне, у самооцінці, створивши на освоєння нового якісний старт.
Якогось дня батько прийшов у садочок раніше і забрав мене додому. Це було лише раз і настільки несподівано й приємно: вдома мене чекали багато двоюрідних братів і сестер. Разом ми могли погратися і погомоніти так, як того ніколи не було б у садочку. Цього дня було багато сонця, а спогад запам'ятався, як свято!
Випуск із садочка був ознаменований тим, що нам накрили святковий стіл. На столі було безліч смаколиків та різноманітних фруктів. Для сучасної дитини важко оцінити те, що відчували ми в радянські часи, коли такі поняття, як апельсини, банани були для простого обивателя рідкістю і добувались до столу "по великому блату". Як то було організовано батьками, або ж це було того дня на всіх випускних столах, я не знаю. Але метаморфоза: на звичних столах замість каші - рідкісні яства, це справжнє свято!
