Лоґопеj :: Учування (автобіографічне філософське есе)

Пам'ятаю, як в дитинстві, хворіючи традиційно, як всв діти, на сезонні грипи, лежав у ліжку й довго міг дивитися на жовту стіну чи білу стелю. Перехід між ними був не під прямим кутом, а округлим, де край між кольорами - неведений у вигляді червоної лінії. Але мене в усьому цьому дивувала не хвороба, не кольори, ані лінія: вглядаючись довго в одну чи другу однотонну поверхню, до мене починали приходити образи та мовні повтори. Перше, що зауважив, так це - в словах. Через роки цей дивний стан переніс як ідею в деякі свої поезії, згодом у коротку прозу, щось на зразок: "мі...мо... голова... го...лова... г...олова... ва...ава... ма... ба... га...голова..." (однойменний твір за першими словами). У той же час, можливо, від високої температури чи ліків мав такі враження, що почав спостерігати на поверхні стіни чи стелі незалежні від мене образи. Це могли бути прості фігури, кольорові барви. Тоді навіть не переймався думкою про їх походження.

Тепер, вдивляючись у власні сни, я починаю розуміти той стан. Коли в праці втомлююсь аж до хворобливости болю в м'язах і кістках, хочеться повернутися до того стану лежання та споглядання в стелю та стіни. Того стану несвідомого спостереження за невідь-звідки оживаючими образами, що певною мірою тішать своєю наївністю, нейтральністю та некатегоричністю. І справді, а чи можливо, наше життя - це форма, що після силової трансформації має себе наново набути або знайти місце, в якому повинно застигнути, заспокоїтися, а деколи стверднути, як камінь на мільйони років. Можливо, десь з'явиться черговий Творець, і той стан спокою Він порушить своєю волею: розбурхати, оживити, знервити та очікувано втихомирити в нову форму, новий смисл, нескінченну ідею для ідей нових Творців, як із творенням і пошуком потрібного слова: "мі...мо... голова... го...лова... г...олова... ва...ава... ма... ба... га...голова...", - який назвуть тим, з якого почався Світ.

© Олег Левченко, 

27-28 липня 2026 р.

Лоґопеj :: Явдоха (реконструкція життя моєї прабабці)

Євдокія Василівна Герасимчук (дівоче - Гриценко, односельці села Левків казали до неї Явдоха), 1903 року народження (підтверджено архівним записом) у селищі Псища (друга назва: Псище) Левківської волості Житомирського повіту Волинської губернії, з 1946 року - перейменоване в село Зарічани, Житомирського району Житомирської області. Офіційно по документах (протягом життя від моменту їх отримання) - 1902 р.н. (поки не ясно, з яких причин був доданий ще один рік, припущення: так хотіли опікуни або, що малоймовірно, так було краще "з думкою про пенсію", або звичайна помилка), в період Російської імперії за її словами "працювала на пана" - померла у 1985 р, похована на місцевому цвинтарі в селі Левків Житомирського району Житомирської області). Сирота, покинута на порозі притулку для дітей в селищі Псища. За архівними документами (джерело: церковна книга с. Псища) встановлено, що хрещена в православній церкві (в подальшому згадуватиму про припущення народности її матері, якщо вона була полькою, то костьолу в тому селі не існувало), мати - Хустина Андріївна, батько - Антоній Антонійович "селянин із Псища" (за свідченнями першої опікунки: мав прізвище Анкудович*). "Обидва православні". (Досліджуючи церковні книги, їх імена більше не згадувались ані на сповіді, ані при хрещенні інших дітей абощо). "Хрестив - отець Олександр". (Записи здійснено російською мовою). Коли на порозі сирітського будинку було виявлено немовля, за свідченнями була "дуже гарно вдягнена", мала ланцюжок із хрестиком і записку: "хрещена на ім'я Євдокія" (одна зі загадок: хто міг написати записку, якщо батьки могли були неписемні? - офіційно такою була переважна більшість простого населення). Чи не сам священник?..
Дещо про історію з місця походження: "Станом на 1906 рік в селищі Псища Левківської волості Житомирського повіту Волинської губернії налічувалось 111 дворів, у яких проживало 639 осіб". (З цього можна припустити, що в одній сім'ї (дворі) приблизно проживало шість душ. Це могло бути заразом одразу три покоління). Отже, можна також припустити, що Хустина Андріївна була з багатодітної родини.
Першою прийомною мамою (опікункою) була жінка старшого віку на ім'я Морквиця, м. Житомир, хутір Хінчанка (вірніше: "У списку населених пунктів Волинської округи на 1925 рік хутір зазначається у складі Крошнє-Української сільської ради Черняхівського району" - Вікіпедія. Хінчанка ділилась за назвою на "першу" і "другу". Одна з них належала місту, а друга - району. З 1954 року - отримує статус "село", а з 1971 року - включена до складу міста Житомир. "Хінчанка розташована на східній околиці Житомира. На заході та півдні оточена залізничним полотном у напрямку Фастова та селом Клітчин на сході" - Вікіпедія. Поєднана головною дорогою, що раніше мала назву "вулиця Левківська", адже за Клітчином - село Левків, з яким пізніше буде пов'язана більша частина життя Євдокії Василівни, пізніше вулицю перейменували на Корольова, так називається й донині). Саме Морквиця розповідала, що вона з роду Анкудович. Коли Євдокія В. у дорослому віці хотіла дізнатись більше за своїх батьків, то пішла до Псища і розпитала людей. Зі слів односельчан почула, що мати була "полькою, а батько чи то грек, чи то циган" (явно, що люди могли судити лише по зовнішньому вигляду). (Нагадаю, що в ті часи не було чіткого окреслення за національністю, більшою мірою значення мало віросповідання. Чи не тому Хустина, як полька, якщо це правда, пішла хрестити свою дитину не до костьолу, а до церкви. Це також підтверджує факт: чому в церковних книгах не було як до, так і після інших записів ані про неї, ані про батька. Також, можливо, що мала ім'я, що отець Олександр переписав на православний манір - Хустина, яка могла бути й Кристина). Насправді, така невизначеність родинного походження дуже довго і сильно цікавила наступні покоління: чи дійсно це так? Євдокія В. справді мала характерні риси обличчя, що супроводжувались у роду не менше як три покоління: невелика смуглявість шкіри, виражена округлість навколо губів, ніс картоплинкою. Можна було б припустити, що батько міг бути "забіглим" з південних народів. (Такі спільні риси можна побачити, починаючи від народностей Кавказу, продовжуючи народами, умовно, "періоду завоювань Римської, а пізніше - Османської імперій"). Геополітична ситуація 1903 року виглядала так: "У Російській імперії царює імператор Микола II (до 1917). Росії належить більша частина України, значна частина Польщі, Бессарабія, Закавказзя, Фінляндія, Бухарське ханство, Хівинське ханство. Україну розділено між двома державами — Королівство Галичини та Володимирії належить Австро-Угорщині, Правобережжя, Лівобережжя та Крим — Російській імперії" - Вікіпедія. Хоча батько Євдокії В. записаний, як православний, це могло бути дещо інакше, ім'я Антоній більш поширене як ім'я духовного сану з натяком на св. Антонія Великого, також як польське ім'я - Antony, та навіть циганське - Антощ (це у випадку, якщо отець Олександр, хрестячи дитину, записав ім'я адоптовано та ще й у церковній версії). Так як Житомир (1804–1925) був центром Волинської губернії, можна припустити, що до міста могли приїжджати випадкові люди інших народностей, але повертаючись до того, що священик зазначив статус батька - "селянин (крестьянин - рос.) з Псища", це вказує на стале проживання. Зокрема переважно рушійним міграційним процесом стає "економічна криза [...], також відома як Голод в Росії 1900—1903 років, був періодом економічного спаду, що охопив більшість країн і супроводжувався фінансовим крахом підприємств і різким зниженням рівня виробництва" - Вікіпедія. На одній з мап Волинської губернії з центром у Житомирі, у правому верхньому куті написано: "Народонаселення губернії складають Русняки (українці (О.Л.)), - більш того живуть Поляки, Великоросіяни, Цигани, Молдовани і Татари". Враховуючи те, що після І світової та ІІ світової війн склад населення доволі сильно змінився, досить згадати винищення Гітлером не лише євреїв, але і циган (90% їх чисельності), наявність татар од часів монголо-татарського завоювання, що сповідували мусульманство, але асимілювалися і нині є частиною етносу українського народу, можна припустити, що в ті часи індустріалізації вже могли відбуватися зміни, які нам зрозуміти до кінця так і не вдасться, адже не на всі регіональні питання тих часів можуть відповісти навіть фахові історики. Адже все спирається на архіви, що не всі дійшли до наших днів. Також не все записувалось і не все мало значення до переписування. Отож, можливо, хтось з молодих хлопців, а це міг навіть бути за зовнішнім виглядом не лише циган, але й татарин чи молдаванин, записаний у церковній книзі під час хрещення дівчинки на ім'я Євдокія, як "Антоній" був насправді не місцевим, а так самоназваним, або так потайки названим мамою-одиначкою, адже можлива брехня про батька - це найменший гріх, який могла взяти на себе молода дівчина, лишаючи свою дитину на сходах до сирітського будинку. Так чи інакше, доросла Євдокія В. за вчинок перед Богом - покинути свою дитину - більш осуджувала свою матір, аніж батька, розповідаючи своїм дітям, що все з горем пережите в її житті - це за гріхи мами, яка її покинула.
Можливо, вся ця історія виглядає ще більш прозаїчно, а мо' трагічно? - романтичне закохання, а мо' зґвалтування; очікувана вагітність, а мо' неочікувана, без "благословіння батьків"; переховування від рідних, знайомих і односельчан, аби не побачили вагітність та очікуваний осуд, як у поемі "Катерина" Тараса Шевченка; необдуманий вчинок, а мо' вимушений із боку батьків (треба розуміти, що в ті часи неодружена дівчина, яка народила дитину-байстрюка, осуджувадась всіма. Найбільшою ганьбою було мати таку подругу, тим більш бути пов'язаними з нею родинними стосунками. Не завжди родина могла захистити таку дівчину, висловивши протест усім односельчанам, адже в ті часи село було одним міцним організмом співпраці, осуду та виживання. Та й сама дівчина без підтримки чоловіка не почувала себе захищеною). Головне, що дівчина на ім'я Хустина не допустила найстрашнішого: вона не вбила свою дитину, вона явно хотіла для неї кращої долі, аніж та, якою могла бачити молода незахищена мама: її хрестила, дала ім'я, любляче сповила до колиски і полишила так, як полишив її коханий чоловік...
Можливо, ім'я дівчині дав священник. У ті часи день народження не так рахувався, як день хрещення. Свідоцтв про народження тоді не видавали, але імена з церковних календарів завжди запам'ятовувались краще, адже згадувались під час літургій. Якщо різниться офіційний рік народження (1902) з архівними даними (1903), можна припустити, що й день народження матиме умовну або приблизну дату. Припустимо, дівчинка могла народитися напередодні 1 березня - Дня преподобної мучениці Євдокії (у народі — День Євдокії, Явдохи). Можливо, логічно розуміючи майбутню долю такої дитини, священник дав саме таке ім'я - великомучениці. Можливо й таке, якщо уродилась дитина в інший день року, коротка історія великомучениці розповідає про неймовірно красиву дівчину, яка вела порочний спосіб життя, але навернулась до Бога, за що була страчена язичниками через відтяння голови).
Коли за віком перша опікунка Євдокії В. Морквиця вже не могла доглядати за малою дитиною, опіку передали родині з Левкова (зі спогадів тут мав місце якийсь родинний зв'язок між опікунами, тим більш дівчина мала бути працьовита і корисна в господарстві). Разом із тим держава (у ті часи царський уряд), давав на утримання сироти "добрі гроші". Чому саме так? Так як родина, в яку потрапила Євдокія була по тих мірках не бідна, всі гроші йшли на посаг дівчині. Отож, коли виходила заміж, завдяки грамотному підходу прийомних батьків до фінансів: "була з добрим приданим".
Сім'я, в якій доростала Євдокія, була повною родиною на прізвище Гриценко: батько - Василь (за ним офіційно успадкувала прізвище та по батькові): Гриценко Євдокія Василівна. (Архівні документи підтверджують це друге опікунство). Прийомна мати на ім'я ??? та названі: сестра Марія (Маруся) (зі слів матері (Шлапак Людмили Григорівни (по чоловікові Левченко): "дуже красива, чорнява", чоловік Марусі хрестив Тетяну (материна сестра - Шлапак Тетяна Григорівна), звали чоловіка - Василь) і брат ???. Євдокія стала третьою дитиною в родині.
Подібна родина мала прикметне місце для багатьох односельчан: прийомна мама була повитухою. Якщо не було інших жінок такої професії у селі, теоретично, саме ця жінка допомагала іншим жінкам при пологах й у першому подихові життя новонародженим дітям. Так як акушерство і гінекологія не були медичним фахом у ті часи, а більше були пов'язані з народними традиціями і віруваннями, то окрім праці повитухи, допомогала жінкам з проблемами завагітніти, а заразом знала молитви (навроти) на кохання і на успішні пологи. Народні методи допомоги жінкам мали зникнути у 1933 році, коли в Левкові з'явилась лікарня на 12 ліжок і пологовий будинок.
Яби я писав детективний роман, цій історії я б додав би певних барв. Припустимо, що прийомна мама знала нещасну дівчину на ім'я Хустина, прийняла в неї пологи, порадила, що оформить опікунство у далекої родички на ім'я Морквиця, але для цього має віддати дитину до притулку. Для цього написала записку, яку передала молодій мамі, аби поклала до колиски: "Хрещена на ім'я Євдокія". З часом, не розкриваючи таємниці народження, приймає до своєї родини.
Така історія могла б мати місце хоча б з такої причини, що ім'я Євдокія, як показали архівні пошуки, виявилось доволі рідкісним. Найближча (територіально) дитина з подібним ім'ям народилась у селі Мотовилівка, Київської губернії, 1902 р.н. Хоча рік народження і вказує на правдоподібність, як ув офіційних документах, але беручи відстані - Житомир - Мотовилівка - 127 км сучасними дорогами, дві години автомобілем, а не возом, як на початку ХХ ст., історія про походження і уявні варіанти розвитку подій, вказують на малу правдоподібність.
Євдокія В. ніколи не нарікала на прийомних батьків. Посаг забезпечив вийти заміж, зі своєю коровою. Аби розуміти по наших мірках, це якби зараз дівчина виходила заміж зі своїм автомобілем! Який не просто потребував би витрат, а навпаки - приносив би гроші та стабільність у завтрашньому дні для всієї родини.
Прийомні батьки віддали Євдокію В. заміж у 16 років. (Тут також не ясно, якщо у ті часи люди були не писемні, не до кінця знали день і рік народження, то можливо, Євдокії було й не 16, а 15 років. Чи не тому вважалась по документах, що народилась 1902 року, аби додати уявного віку?). Як по наших мірках: доволі ранній шлюб. Насправді у ті часи все вирішували сила та працьовитість молодої особи. (Якщо хлопець вже міг самостійно тримати плуг і тягнути його за волами, згортаючи землю, вже рахувався зрілим до шлюбу, адже вже міг би фізично прогодувати свою родину).
Євдокія вийшла заміж за Федора "на Димарку до Герасимчуків", що мешкав ув одному дворі з братом Іваном, але на дві хати. ("Димарка" - стара частина села Левків. Історично "дима" (хата) - це давня регіональна назва будинків, де жили бджолярі. Саме з їхніх поселень починається історія цього села). У Федора хата була прямо навпроти входу до садиби, а у Івана - зліва (Іванова жінка на ім'я Килина). Орієнтовно в 1920-1921 році Євдокія Василівна набула прізвище Герасимчук, одне з доволі поширених у Левкові. (Навіть я, навчаюсь у Житомирському училищі (нині коледж) культури і мистецтв імені Івана Огієнка, мав лекції у викладача з прізвищем Герасимчук, родом із Левкова. Будучи викладачем з рисунку, у вільний час захоплювався археологією. Не випадково, адже й сам Левків має цікаву історію. Як і інші поселення навколо Житомира, згідно археологічних розкопок починає історію з І тис. до н.е. з поселень племен Зарубинецької культури. "У 1906 році Левків вже містечко Левківської волості Житомирського повіту Волинської губернії. Відстань від повітового міста 12 верст. Дворів 645, мешканців 3486. [...] У період національної революції 1917–1921, село Левків не раз переходило з рук в руки різних сил, проте остаточну перемогу встановили більшовики. [...] В 1932–1933 та 1947 роках село пережило голод". Як і Житомир - два рази звільняли від німецьких загарбників під час ІІ світової війни. Досить такої короткої історії села, аби уявити, що ж випало в майбутньому на долю цієї молодої родини?
Народження дітей - це окрема історія. Хоча прийомна мама була повитухою, також не ясно, чи перших дітей народжувала в пологовому (згадував раніше) чи в неї, але перших троє дітей померло: хлопчик і дві дівчинки. Коли народила четверту дитину (моя бабуся по маминій лінії) аби вижила, повитуха (це точний факт) сказала, щоб цій дитині дала своє ім'я. Так Євдокія Василівна народила Євдокію Федорівну. Наступні діти: Марія (Маруся) (дівчиною поїхала в Казахстан та зі здобуттям Україною незалежності повернулась із сином, проживають у Левкові) , Володимир (Володя) (поїхав на Донбас на шахти заробляти гроші, мав сім'ю, повернувся сам, жив в Житомирі, помер у віці 72-73 р.), Дмитро (поїхав на заробітки у Казахстан вирощувати хліб, мав сім'ю, помер там у віці 72 р.).
Все життя прожила в селі. Займалась знахарством з акцентом на молитви, а точніше замовлянням. Зі слів онучки (моєї мами) Людмили Григорівни Шлапак (по чоловіку Левченко) не займалась ворожінням, а виключно лікуванням народними методами, наприклад: лікувала "рожу (бешиху) (гостра бактеріальна інфекція шкіри та лімфатичних судин, проявляється яскраво-червоною, гарячою та набряклою плямою на тілі з чіткими, нерівними краями, а також раптовою високою температурою) - метод: червона тканина на хворому місці та спалення на ній пучків льону; панарицій (гостре гнійне запалення тканин шкіри (на руці чи нозі)) - "пучками жита з гарячою водою та марганцівкою: парила хворе місце, далі хльоскала по ньому житом і десять раз "Отче наш"". З особистого досвіду знаю, що вміла читати по руці: якось в дитинстві, коли вже старенькою жила у своєї однойменної доньки (моєї бабусі), а я з сестрою та двоюрідними там часто бували влітку та на свята, підійшла до нас і попросила, якщо нам цікаво, подивитися на лінії свого життя, і розтлумачила де вона знаходиться. У всякому разі однозначно можна стверджувати, що досвід перейняла від останньої прийомної матері-повитухи (зі спогадів: прийомна мама знала більше, аніж вона), також те, що до неї ходили люди (це підтверджує навіть спогад знайомої баби Марії (батькової мами), а свій досвід перед смертю хотіла передати онучці Тетяні (сестрі моєї мами) - це виглядало як запис народних молитов або іншими словами - замовлянь, які Тетяна старанно записала в зошит без майбутньої практики, в з роками моя мати сильно зангажувавшись у християнстві, порадила той зошит спалити, що й зробили. Однозначно, що залишились певні знання з народного лікування. Якось онучка Тетяна, живучи в Італії, вже в ХХІ ст., коли лікарі не могли зарадити хворобі, таким народним методом з України вилікувала від рожи доньку свого чоловіка, отже, крізь роки не дались знання намарно!).
Чоловік Євдокії Василівни - Федір так само був звичайним селянином. Мав хворобу, яку називали катаром (явно народна назва: у сучасній медичній термінології зовсім інше значення): жалівся на болі в шлунку. У голод 1933 р. Євдокія проявила більшу раціональність, коли чоловік запропонував продати корову, а гроші розділити, аби поліпшити харчування. Спочатку зробила так, як сказав чоловік. Свою частину грошей чоловік із часом розвів, а Євдокія одразу позичила гроші в родича, доклала другу частину за продану корову та купила іншу, яка годувала дітей. Під час ІІ світової війни чоловіка забрали на фронт, де і загинув. Числився, як безвісти зниклий. Після війни прийшов його побратим і розповів історію, коли бачив його востаннє: "Довго сиділи в окопі перед селом, який зайняли німці. Довго не мали ані води на ані їжі. Федір жалівся на різкі болі в шлунку і знав, щоб стримати біль, має щось з'їсти. Якогось дня не витримав і пішов у те село, свідомо наражаючи себе на небезпеку. Так і не повернувся. Подальше життя Євдокія "піднімала" дітей сама. (Аби розуміти радянську "справедливість": вдови, які не отримали похоронку, в якій значилося місце загибелі чоловіка, не отримували відшкодування від держави, а таких вдів була більшість. Досить для прикладу згадати форсування Дніпра).
У післявоєнні роки настав черговий голод. У 1947 році Євдокія Василівна відправляє неповнолітню Євдокію Федорівну на західну частину України аби вижила сама і здобула хліб для решти дітей. Це окрема історія. Попрацювавши на чужих людей (їх дім знаходився при якійсь залізничній станції в Рівненській області), повернулась з мішком зерна, що також врятувало родину. Ніхто не помер, що в ті голодні часи для багатьох сімей ставало буденністю.
Якось у старшому віці Євдокія В., коли працювала в себе на городі, потрапила у вихор смерчі (важко оцінити який саме, адже таке явище узагалі нетипове для Полісся, але зі свідчень, над річкою Тетерів у Левкові могло утворитися таке явище та зійти на берег), після чого захворіла і стала важко ходити.
Як згадував, доживала свій вік у однойменної доньки. Як дитина, пам'ятаю її тихою та непоказною. Коли були в гостях, зауважив, що любила сидіти на трюмо з дзеркалом у весь зріст (таких зараз не роблять, аби склалось коректне уявлення з моїм описом). (Збереглась світлина, зроблена батьком - Левченком Георгієм Олексійовичем, коли він попросив нас внуків обійняти прабабусю саме біля того описаного мною місця).
Пам'ятаю, як помирала. Якогось дня прийшли до неї багато родичів аби привітати, чи іншими словами "попрощатися". Лежала в ліжку, була доволі слаба і не могла говорити. Батько подарував упаковку цукерок "Стріла". (У ті часи, початок 80-х - це було "екзотикою" навіть для нашого святкового столу). Як дитина, мав до того жесту суперечливі почуття.
Все життя любила чорнобривці. Навіть у тій кімнаті, де мешкала, висіли сухі пучки цих квітів. Коли померла - на могилі посіяли саме їх. Запам'яталось, як на похороні, після того, як кожен дорослий кинув жменьку землі до могили, хтось попросив правнуків підійти й поклонитися прабабусі. Якось ніхто не наважився. Я підійшов перший, хоча були й старші за мене. Не знав, як правильно, але зробив пару кроків уперед і нахилив голову та відійшов. За мною так само зробили інші діти.
Її хрест на могилі й досі стоїть на Левківському цвинтарі. Хоча скромно, але її клаптик землі на цьому світі доглянутий рідними, що її пам'ятають. Час минає. Пам'ятаю, як її могила була крайньою на кладовищі, а зараз її ще треба пошукати, аби знайти. Могили її прийомних батьків знаходяться на початку цвинтаря, зарослі хащами і вже без ідентифікації де і хто похований. В цьому році (2026) померла її старша донька, Євдокія Федорівна Шлапак, моя бабуся. Прожила без місяця 98 років. Похована на тому ж цвинтарі. Життя триває, а спогади мусять залишатися, хоча б для нащадків.

© Олег Левченко ("Логопей" :: Левченко Олег-Георгій-Олексій-Петро-Інокентій), весна 2025 р. (Франція), літо 2026 р. (Польща).

Лоґопеj :: "Караюсь, мучуся... але не каюсь!.." (автобіографічне есе)

Я почав говорити пізно - приблизно в чотири роки. Мати перед моїм народженням працювала вчителькою в школі для дітей з вадами слуху та мови. Будучи все життя людиною, що легко піддавалася навіюванню та підозрам, десь свій досвід у вигляді побоювань почала проєктувати на мене, навіть водила мене на обстеження: чи справді реагую на звуки та буду щось говорити? Лікарі заспокоювали, що дитина розвивається в природний для неї спосіб, лише з затримкою в мовленні. Свій досвід з першою дитиною (моєю сестрою) якось не відповідав її очікуванням. 

Насправді я не тому пізно почав говорити, це зрозумів у дорослому житті, а тому, що перш ніж сказати, обов'язково маю подумати. Навіть не завжди можу застосувати влучно гумор, коли це має бути смішно. Тому, по певній паузі, мовчки собі усміхаюсь, навіть незалежно від сміху інших. Врешті ідею залишаю собі... або на потім, при іншій ліпшій нагоді чи ніколи. Для вчителів, які вимагали швидкої рекції, адже так оцінювалися знання, я дещо виглядав аутсайдером: завжди знаходились спритніші за мене, хоча були на тому ж рівні підготовки до уроку, що і я. Простіші теми опрацьовувались одразу, а таким, як я, залишались складніші та найважчі. Тому з часом спостеріг за собою здібності більше думати не лише "перед", а й "опісля", коли всі з радістю готові були забути те, що вивчили. 

Знаю й такий період у житті, де сипав гумором так, що дехто сказав би "без гальм", настільки "гостро", що ненароком міг образити інших. Отож, згодом вирішив, що кращий досвід, це досвід із дитинства: "мовчання цінніше золота", а про щось думати наодинці - "нікого не обходить". 

Іноді дозволяю собі бути відкритим у гуморі перед дружиною, але з роками це стає все складніше: багато спільного досвіду, що виникає, обов'язково творить певну "прив'язку". Тому стається так, що для мене наївна репліка в її очах набуває критичного забарвлення. Чи фраза, чи думка чомусь обов'язково мають нагадати їй мого "папіка", якісь розмови на тему - "маміка"... і часто все якось не так: "Що це тим хочеш мені сказати?" І одразу починається така інтерпретація сказаного, що сам дивуюсь "творчій" фантазії: як то "налазитиме мені на вуха"?

Так от, колись батько жартував (треба лише розуміти такі жарти), що "найкраща дружина - це німа дружина" і що "в німих сім'ях краща статистика тривалости життя". Так, це добра тема для будь-якого гумору навіть для великої сцени в стилю "шоу коміків", що вже казати про вдячну авдиторію...

І вкотре я повертаюсь до себе з найменшого дитинства: краще не поспішати говорити! Що з того, що мій гумор буде не лише до місця, але взагалі не озвучений і для декого бажано не знаний, а для "вічности" - забутий. Може, десь ще жеврітиме ідея. Хто знає, чого більше - слів, які ми вимовили, чи тих, що так і залишилися думками?

Лоґопеj :: "Само собою" (ліричне есе)

Сидить першокласник за партою, одне вухо червоне, а друге біле, як лід. Хтось скаже, що в нього відморожений вигляд обличчя, але червоне вухо ламало всі переконання. Він не відморожений, навіть не тяганий вчителькою за вухо перед класом (наодинці вона б такого собі не дозволила), навіть сьогодні не день його народження... Він просто замрієний. І це так банально, особливо в цьому віці, що навіть не цікаво на таке дивитися: що тут нового? Цей хлопець, як всі інші діти в його віці. Але тут не все випадково: його замріяність була загальмованою реакцією на день, коли одного ранку чомусь почали з'являтися батьки однокласників, масово взялися чесати своїх дітей, в'язати бантики: дівчатам на голови, хлопцям під шию (як на якесь заклання..). Прийшов дивний дядько з апаратом, що спалахує, та почав садити перед собою малечу і "сліпити" їхню раптову серйозність. Єдине, що зрозумів - це фотограф: чимось подібним на свята користується його батько. А решту з того не міг осягнути, поринувши в дивну "прострацію": всі навколо метушаться, а він посеред всіх один, як палець (хлопчик-мізинчик..). І тут раптом за руку хапає знайома мама однокласниці та питає: "Що, твої батьки не прийшли?" - Він не знав, що відповісти, бо сам не розумів, чи мали батьки щось знати. Та ж сусідка мало не останнім посадила його перед згаданим фотографом і він зробив черговий світлячковий "блим". В очах розгубленість і втома доповнилась відчуттям покинутости: куди йти, що робити, чи заберуть мама чи тато, навіщо весь цей шарварок?.. 

Вдома батьки пригадали собі, яке сьогодні число, і що вони схоже пропустили візит фотографа до класу школи, в якому вчиться їх син. На запитання він спробував щось пояснити, згадавши маму однокласниці. Після чого почув, як батьки з полегкістю зітхнули, що все вирішилось "само собою"... 

Через роки той хлопець із усмішкою згадує ту фотографію та підліткове бажання її позбутися: вже занадто він був на ній відсторонений від реальности ("мамутеня, яке загубило свою маму"). 

Головний урок з усього того такий: а чи не все "само собою", коли батьки забувають про події свого (не лише дитини) життя..

© Олег Левченко, липень 2026 р.