Разом із тим, що народився в країні Рад, із дитинства, як на мене: доволі спокійного, - виніс певний політичний досвід, який, як для багатьох інших громадян почилої в бозі мегадержави, залишила на все життя вислід: "уміти вчасно промовчати", "не ляпнути лишнього", "особисті проблеми, тим більш радості - залиш при собі" тощо. Цього, наприклад, я не зміг спостерегти за поляками, коли почав працювати в Польщі, які як культурно, так і політично, певною мірою жили відірвано від радянських "норм поведінки". Отже, коли ходив у садочок, як і більшість дітей, ми полюбляли безпосередньо розповідати смішні історії та анекдоти. От один із них, почутий там, я приніс додому і переповів батькам:
"Зустрічаються Рейґан і Горбачов. Перший дістає коробочку і просить натиснути другого на кнопочку. Горбачов натискає, з неї підривається крижечка і на пружинці вискакує смішний клоун і лячно регоче. Рейґана це веселить, Горбачова - ні. У відповідь Горбачов дістає свою коробочку, просить натиснути на неї свого опонента. Рейґан натискає, але нічого не відбувається. Натискає і натискає ще... Врешті питає в генсека, чому вона не працює? А Горбачов сміється і "дружньо" поплескуючи по плечу каже: працює!.. - подивись на карту Америки (у значенні США): її вже немає!"
Мої батьки на переказане озирнулись між собою і перепитали: а де це я почув такий анекдот? Почувши, що в садочку, лагідно застерегли більше таких ніде і нікому не розповідати.
У молодших класах школи відбувся інший політичний досвід, який збагнув лише через роки. На той час почала набирати обертів "перебудова". Багато про неї говорили, наповнювали новий політичний курс позитивними настроями та сподіваннями. Прізвище "Горбачов" у всіх було на слуху, навіть у дітей нашого класу (початкова школа). Одного разу поїхали на якусь екскурсію всім колективом у центр міста. Зайшли в автобус і заповнили його десь наполовину в перших рядах. (За логікою: видно їхали кількома різними транспортами). Я ж сидів віддалено від вчительки й тих учнів, що любили поспілкуватися на улюблені з нею теми. Раптом почув від дітей одне до неї питання, пошук готової відповіді на яке зачепив і мене: "Хто краще: Ленін чи Горбачов?". Питання прозвучало так голосно, що його почули мало не всі, хто був у салоні громадського автобуса. Відверто, вчителька розгубилася, але знайшла обтічну відповідь: "Цих людей не варто порівнювати. Кожен з них робив і робить свою справу...". І ще щось у такому дусі. Але відповідь прозвучала так педагогічно, мало не на шкільному уроці. А хто зна', може тієї миті поряд нас були "сексоти" у звиклому одязі простих громадян "свідомого" ("за свою шкіру") суспільства? Щось не так скажи!.. - із тими змінами змінилася б у нас і вчителька! Хоча, зі здобуттям незалежности, хвиля інших змін прокотилась мало не по всьому вчительському колективу.
Пам'ятаю як "перебудова" починала поволі розв'язувати вчителям язики. Зокрема пригадується вчителька математики, а за одно і класна керівниця. Сувора дама в роках, як і ті числа, формули і поняття на рівні зазубрювання, якими усіх дошкуляла. Але, окрім математики, проводила з нами виховні години. Зачитувала з офіційних газет статті та щось від себе коментувала. От одного разу "гласність" вплинула і на неї: розповіла, як у свої шкільні роки ходила по полю і збирала обов'язкову торбинку колосків... "Поки не збереш, не підеш додому!". Про кару за найменшу крадіжку, недоїдання та інші одкровення. Це ж нагадало й нашу вчительку української мови: єдину україномовну в міській російськомовній школі. Разом із літературними творами піднімала безліч історичних фактів, яких нам не розповідали навіть на уроках історії. Можливо, за програмою у нас була світова історія або взагалі не було що-небудь корисного про українську історію, а не лише про великий "подвиг" Богдана Хмельницького, у вигляді підписання з російським царем "братньої" угоди та перемог червоної армії у "Великій вітчизняній війні". Минуло з років двадцять, як випустився зі школи. Раптом зустрічаю згадану вчительку на базарі: так вона підзаробляла влітку, під час шкільних канікул... От раптом у короткій розмові захотів вдячно згадати про її патріотично-виховні відступи під час своїх уроків. У відповідь вона замислилась і спитала єдине: а в які роки я вчився?.. Після такого дивного на перший погляд питання у мене раптом склались у голові необхідні "політичні пазли": і вона мовчала до пори!
Пам'ятаю, як зміни заторкнули й шкільні галстуки. Десь від перших класів, аж до 6-7 їх носили всі. У початкових - дехто одягав значки жовтенят, на яких був зображений молодий "Вождь всього пролетаріату" - "таваріщь Лєнін", але найбільше надихало якнайскоріше стати піонером - це було почесно (принаймні такий меседж щоразу доносили до нас вчителі, наприклад, згадуючи подвиги всіляких "тимурівців"). Найкращих "назначали" з числа відмінників на день смерті "вождя", а всіх решта - його народження. Так от, багато хто хотів до дня "смерті". (Тепер це звучить саркастично, а тоді для нас, дітей, то була лише "особлива" дата з числа багатьох інших). Але за пару років стрімкі політичні зміни знівелювали гордий статус "піонер", із року в рік почав зникати образ "піонервожатого", а у нас була "-вожата", поки не ліквідували взагалі цю посаду. А ті червоні галстуки, за якими вимагали доглядати, наче за нігтями в садочку, мали завжди бути чистими, випрасуваними, акурат зав'язаними на вузол, десь за рік пішли в небуття. Просто діти потроху переставали їх одягати, а на них вчителі - реагувати, як раніше (ерзац асоціація з коридою). Пригадується, як у мене з сестрою десь із рік були галстуки привезені з НДР, за матеріалом і легкістю прасування - найліпші в школі, але бажання декого мати й собі такої якости і те втратило значення. І весь цей спомин заради того, як одна вчителька, коли вже в класі, можливо, по інерції, або з родини "вірних" комуністів, доношували їх лише пару учнів, раптом не зробила усім без винятку суворе зауваження: "Ще ніхто не відміняв носіння галстуків!". Повірте, з огляду на архівну правду про історичне минуле СРСР, тодішні настрої у суспільстві та розмов у родинах, певне невдоволення внутрішньою політикою, перші, як на той час, прояви інфляції, усвідомлення культурної боротьби за національну ідентифікацію, викликали на сказане приховану реакцію сміху упереміш з гіркотою: а чи варто знову вчитися боятись?
